Під тихий спів церковних хорів
Дзвонар у вранішню вдаря,
По кам»яній доріжці саду
До храму дибає маля.

Оце усе, що зветься щастям?
Почути голос твій здаля,
Хоча б побачити, зустріти,
І серце в дзвони вже вдаря,

Від мене відвернулося Кохання?
О ні! Воно заплющило лиш очі,
Щоб відігнати страх і злий неспокій,
Й дивитись знов в тривожну темінь ночі.

А чекання без тебе нестерпне.
Смуток плечі мої огорта,
Серце в полум»ї спогадів терпне,
Доля аркуші-дні все горта.

Смуток огортає плечі,
Падає камінням в душу.
Ну чому на твої речі
Щось відповідати мушу?

І знов мене поглине прірва
Щоденних митарств і зітхань.
Та я своїм надіям вірна.
Ну що ж, сьогодні вже нехай

Поміж нас не замок, не брама.
Що ж тримає? Ще можна зайти.
Поміж нас лиш поріг твого храма.
Я до тебе хотіла прийти.

Ти – моя найбільша таємниця.
Ти – мої невиплакані сльози.
Вщент наповнилась душі криниця
Почуттям забутим. Знову грози

Її називали ви тихо: -Моя загадкова леді.
І цілували ніжно у пурпурові вуста.
Звабливе у неї обличчя, волосся – немов із міді.
Та почуття холодні, і мова її пуста.

Життя розбилося на скалки,
На два великих черепка.
Не всі здійснились забаганки.
І доля видалась гірка.

Я піду від тебе в дощ,
Щоб ні сліду, ні стежини
Ти потому не знайшов.
Це тяжке звання дружини

А чекання без тебе нестерпне.
Смуток плечі мої огорта,
Серце в полум»ї спогадів терпне,
Доля аркуші-дні все горта.

А щастя забагато не буває.
І горе також має свій кінець.

Ні, не кохаю. Хоч на хвилину
Замовкне серця перестук,
Коли я голос твій почую.
Торкаючися твоїх рук