Її називали ви тихо: -Моя загадкова леді. І цілували ніжно у пурпурові вуста. Звабливе у неї обличчя, волосся – немов із міді. Та почуття холодні, і мова її пуста.
А я поруч вас тихенько, як та Попелюшка із казки, Нанизую дні – години на нитку свого життя. Сную, мов сіренька мишка, і мрію про море ласки. Бо леді – лиш біле марево, і з цього не буде пуття.
Ви знову поряд проходите, кружляючи десь далеко Думками, сьогодні пригорнете до серця знову її. І знову забракне повітря, щоб крикнути, заволати: - Коханий, єдиний, милий, кинь її! Кинь її!!!
Приветствую Вас Гость | RSS
